Автор Юрій Костенко -голова Української народної партії
Днями українська митниця ошелешила новиною – минулого року товарообіг між Україною та РФ зріс майже на 40%. Український експорт склав 3.4 млрд дол. США, а імпорт з Росії – 6.6 млрд дол. США. Тобто російський агресор отримав від України на 3.2 млрд дол. США більше, аніж купив українських товарів. Традиційним російський імпортом, який упродовж усіх років незалежності перемагав український експорт, лишаються енергоносії.
Цей політичний і воєнний абсурд українське владне чиновництво пояснює неможливістю швидкого вирішення проблеми енергетичної залежності України від Росії.
З огляду на власний політичний досвід наведу декілька контраргументів.
ПЕРШЕ – щодо енергетичних ресурсів України. Насправді, вони вражаючі. Україна посідає перше місце у Європі за покладами природного урану. (Для довідки – українські атомні станції, які виробляють майже 60% електроенергії, працюють на урані). За покладами сланцевого газу (22 трильйони кубічних метрів) Україна на третьому місці у Європі.
За покладами кам’яного вугілля – сьоме місце у світі. Якщо до цього переліку додати сонячну, вітрову, геотермальну складові енергетичних ресурсів, величезні поклади природного газу і нафти, то за власною енергетичною потугою Україна здатна забезпечити не лише себе енергією, але й успішно нею торгувати.
ДРУГЕ – щодо часу. Чи можна було упродовж 30 років зробити Україну енергетично незалежною? Так, адже за цей час російської енергетичної залежності позбулася низка країн – Естонія, Латвія, Литва, Польща. Ще більше країн суттєво зменшили імпорт російських нафти та газу.
А що в Україні? Знову змушений нагадати – одразу після проголошення незалежності демократична опозиція у Верховній Раді України (ВРУ), до якої я входив, розробили Концепцію державотворення України. Цей документ починався з розділу про енергетичну безпеку та стратегію переходу на власні джерела енергопостачання. Реалізувати Концепцію не вдалося: шалений опір цьому чинили проросійський комуністичний уряд та комуністична більшість ВРУ.
Сьогодні в Україні восьмий рік триває війна. Демократичний світ ледь стримує російський широкомасштабний наступ на нашу територію. А українська влада, як і всі попередні 30 років, продовжує виправдовувати свою енергетичну бездіяльність відсутністю можливостей та часу. Не маю жодних сумнівів, що головною причиною такого ганебного становища України є не складність цієї проблеми, а колосальна енергетична корупція української влади.
Нагадаю, на газовій залежності України від Росії зростали і український олігархічний капітал і українська владна корупція. А постачання нафти з Росії – попри власні нафтові родовища – повністю зруйнувало нашу нафтопереробну галузь. Сьогодні з шести найбільших у колишньому СРСР українських нафтопереробних заводів залишився лише один діючий. Решту зупинено та пограбовано так званою приватизацією, у якій найактивнішу участь брав російський капітал. І тому сьогодні Україна більшу частину нафтопродуктів не виробляє, як то було раніше, а купує в агресора та у його сателіта – Білорусі.
За так звані «братні» російські знижки на ціну газу Янукович на 40 років продовжив оренду російського флоту у Криму, що 2014 року призвело до анексії півострова. Знижка на російське ядерне паливо заблокувала проєкт власного виробництва та загальмувала на 15 років можливість купівлі твелів у США.
Показово, що і сьогодні – попри війну – наша влада просить Захід не припиняти транзит російського газу українською територією, бо це, мовляв, спричинить великі економічні втрати для України. Як кажуть, коментарі тут зайві.
Особисто для мене лишається відкритим лише одне питання – скільки ще потрібно часу і що ще має зробити Путін, аби українська влада нарешті зрозуміла, що саме так звані «енергетичні подарунки Кремля» спершу зруйнували українську економічну перспективу, а в подальшому і уможливили російську агресію та анексію наших територій.