Про ті події і їх вплив на сьогодення NV Time розповіли колишній народний депутат України, член комісії з питань ядерної політики та безпеки (1994—1995) Юрій Костенко, міністр закордонних справ України (2007—2009) Володимир Огризко та політолог Микола Давидюк.

Україна станом на 1991 рік мала на своїй території третій в світі ядерний потенціал.

Захід та Росія почали вимагати в офіційного Києва якнайшвидшого приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США хотіли її знищити. А в Кремлі — забрати. Росія почала тиснути на президента України Леоніда Кравчука. Підставою стала Декларація про суверенітет 1990 року, в якій УРСР запевнила про свій безядерний статус в майбутньому.

Це майбутнє настало дуже швидко. 24 жовтня 1991 року український парламент ухвалив Заяву про без’ядерний статус, де офіційно зобовязався знищити ядерну зброю та її компоненти.

30 грудня того ж року Україна підписала Мінську угоду СНД щодо Стратегічних сил. В якій зокрема йшлося, що на період до повного знищення ядерна зброя, розміщена на території України, знаходиться під контролем об’єднаного командування Стратегічних сил з метою її невикористання і розукомплектування до кінця 1994 року, у тому числі тактичної ядерної зброї — до 1 липня 1992 року.

Але навесні 92-го вся тактична ядерна зброя в Україні зникла…

Юрій Костенко: 1992 року, в квітні, Верховна Рада заборонила вивозити з території України тактичну ядерну зброю. Росія це зробила без жодного узгодження з українською владою. Навіть президент Кравчук не знав про масове вивезення тактичної ядерної зброї з нашої території.

Я отримав відповідь, до речі, без підпису, з Міністерства оборони України. Кажуть, керівник Генштабу тодішній давав цю відповідь, у якій було написано приблизно таке: рішення про вивезення тактичної зброї з території України ухвалювало 15-те управління Генштабу СРСР, це управління здійснює контроль за використанням ядерних боєголовок на території Радянського Союзу.

Тобто тактичну зброю вивозили не за рішеннями українського парламенту чи української влади, а за рішеннями уже не існуючого якогось СРСР. А посилання на те, чому вивозили — декларація про державний суверенітет, яку ухвалювали ще у 90-му році, що Україна колись у майбутньому стане без’ядерною. Ось таке політичне безглуздя, за яке ніхто не поніс жодної покари.

З 1991 по 1993 роки Юрій Костенко очолював спеціальну депутатську групу з підготовки до ратифікації договору Старт-1, який передбачав скорочення ядерних арсеналів США та СРСР. І один з небагатьох мав доступ до секретів.

Юрій Костенко: Я єдиний від України був допущений до підприємства, де відбувалось так зване знищення української тактичної ядерної зброї. Це вже був 1992 рік. Дійсно, мені показували номери боєголовок, вони співпадали з тим, що вивозилося з України. І показували, як вони знищують корпуси тактичної зброї. На моє запитання, куди діваються уран і плутоній із тактичної зброї, які і є сутністю ядерної боєголовки, ефесбешник, який мене супроводжував, так посміхнувся і каже: «Це ж державна таємниця, пане Костенко, як ми можемо вам видавати державну таємницю?»

Таким чином українська тактична ядерна зброя, замість того, щоб бути знищеною, поповнила російський арсенал. Але чому Україна допустила крадіжку?

Ексміністр закордонних справ Володимир Огризко переконаний, що тодішнє керівництво України ще не позбулося радянського менталітету, тому за звичкою виконувало команди з Кремля.

Володимир Огризко: Ми могли б залишити собі тактичну ядерну зброю. Вона могла бути під нашим контролем, тому що вона не вимагала таких засобів, яких у нас не було. Але ми цього не зробили. У нашому політичному керівництві того часу не було людей, які були здатні приймати серйозні рішення. У нас не було політичної волі достатнього рівня, щоб відстоювати наші національні інтереси.

Далі перемовини йшли виключно щодо стратегічної ядерної зброї. Тут інтерес США був дуже серйозним. Адже ракети з ядерними зарядами, які перебували в Україні, мали достатньо великий радіус польоту і становили потенційну загрозу самій Америці. І Штати зробили Україні несподівано щедру пропозицію.

Юрій Костенко: Заступник держсекретаря Френк Візнер попросився до нашого посла у Вашингтоні Олега Білоруса і передав Кравчуку офіційний меседж від Держдепу США — що США пропонують Україні гарантії безпеки, які були єдині ефективні на той час. Це вступ до НАТО.

У цьому листі вказано, як зазначив пан Візнер, що ядерна зброя вас не захистить від Росії і від її намірів знищити Україну. А от НАТО — це діюча ефективна система, яка і буде вам гарантувати безпеку. 92-й рік! Але в 1992 році ніхто, в тому числі й президент Кравчук, не говорили про гарантії безпеки від членства в НАТО. Про це мовчали.

Тоді США запропонували інший варіант.

Юрій Костенко: Суть цих пропозицій, що США хочуть стратегічного партнерства з Україною, беруть на себе зобов’язання посередника у переговорах України і Росії щодо знищення ядерної зброї, термінів знищення, всіх технічних аспектів, ядерних матеріалів — куди вони будуть діватися. Ми рішенням парламенту вимагали, щоб їх передали Україні для використання в ядерній енергетиці. І найголовніше — США зобовязувались створити міжнародний фонд ліквідації ядерних арсеналів України. Тому що на їх ліквідацію за мінімальними підрахунками потрібно було витратити від 4 до 6 мільярдів доларів.

Але українське МЗС і президент Кравчук ці пропозиції, як і запрошення до НАТО, проігнорували.

14 січня 1994 року було підписано Тристоронню заяву президентів України, США та Росії щодо української ядерної зброї. Кравчук особисто підтвердив приєднання Української держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Наступним документом став Будапештський меморандум, який 5 грудня 1994 року підписав вже новий президент України Леонід Кучма. І українська ядерна зброя почала поповнювати стратегічний арсенал Росії.

Микола Давидюк: Якби ж ми вийшли з гарним чітким планом: окей, ми готові здавати ядерну зброю, але у нас одна умова — ми хочемо, щоб жодна ракета не пішла Росії. Чи пішли б на це Штати? Пішли б. Британія? Пішла б. Франція? Пішла б.

Ми розуміли, що Росія буде нападати. Ми могли ставити ці умови. Треба було їх ставити? Треба було. А не підписувати все, що давали.

Володимир Огризко: На той час в Америці була ейфорія від нової Росії. Давайте пригадаємо тріумфальний виступ Бориса Єльцина в американському Конгресі. Йому аплодували стоячи кільканадцять разів. Все — немає більше ворога, є союзник, з яким ми будемо будувати нове майбутнє. А якщо ми союзники і будемо ділити світ за зовсім іншими ознаками, чому я буду забирати в нього і знищувати власним коштом третій в світі ядерний потенціал? Це дорого. Мені простіше віддати його своєму партнеру, хай він сам морочиться. Тим паче це його ядерна зброя, яка була на території інших республік, що стали незалежними.

Свій ядерний статус Україна остаточно втратила 2 червня 1996 року, коли вивезли останню боєголовку. Але чи отримала хоч якусь вигоду? Виробництво збагаченого урану і плутонію коштує шалені гроші. Україна сміливо могла вимагати компенсацію і від США, і від Росії. Але тодішня влада не зважилась на це.

Юрій Костенко: Я казав президенту: одна тонна високозбагаченого урану коштує 100 мільйонів доларів. А одна тонна плутонію коштує до 1 мільярда доларів. Ви розумієте, які ці колосальні матеріальні цінності? Мене питає Кравчук: «Ну, а скільки за тактичну ядерну зброю треба вимагати»? Кажу: «Хоча б 10 мільярдів доларів». Це були приблизні оцінки ядерних матеріалів, які були в тактичній ядерній зброї. Він каже: «Ти що, здурів? Хто нам такі гроші дасть?»

З приходом Путіна до влади, Росія почала готуватись до війни з Україною. І в 2014-му порушила Будапештський меморандум, окупувавши півострів Крим. Інші країни — гаранти безпеки України — на це заплющили очі.

Володимир Огризко: На Заході продовжували вважати, що Путін хороший хлопець, що з ним можна домовитися. На момент першої фази російської агресії, якою була окупація Криму і початок війни на Донбасі, Захід вважав, що Росія ще може бути трансформована в демократію.

Від цієї ілюзії Захід відмовився лише 24 лютого 2022 року. І тут Будапештський меморандум все ж вступив в дію, переконаний Микола Давидюк.

Микола Давидюк: Якщо порахувати гроші, які дають Німеччина, Франція, Британія і Штати, то це і є гарантії. Вони нас не кидають. Вони не ввійшли своїми військами, там не має пятого пункту [Статуту НАТО], який би ми хотіли мати. Але все рівно вони допомагають.

Наявність французьких чи американських танків тут — це й є гарантії. Просто ми собі уявляли їх інакше. Ну, і Кучма з Кравчуком подавали їх інакше.

Інакше ці гарантії уявляє Росія, яка продовжує зухвало брязкати своїм ядерним потенціалом. Та чи існує реальна загроза його застосування?

Микола Давидюк: Я знаю інсайд з коридорів нашої влади. Якщо Росія вдарить по нас ядерною зброєю, в нас є план, що їм прилетить відповідь. І теж — ядерна.